Що було, то було і не буде ніколи.
Як не вловиш в обійми незайману мить.
Пружний вітер в степу валить трави додолу
І довірливе небо втрачае блакить.
Що втрачаемо ми, що придбали з роками.
Тільки інколи з друзями бачемося.
А юнацтва ріка поросла комишами.
Обміліла і схожа скоріш на ручай.
Ждеш весни, та вони лиш поманить і зникне.
Трохи літо пригріе-зрадіемо ми.
Вже холодні дощі барабанять у вІкна.
Тримтемо цілу вічність в обІймах зими.
І ночами уже, як ранІше, не спиться.
Запорошило часом колишні слІди.
І гортаеш у пам’яті дати і лиця,
Тих, що шляхом чумацким пійшли назавжди.
В степ виходиш, де далі духмяні, прозорі.
Де звитяги козацькоІ слава і тлін.
Тут у Дикому Полі спорідненость долі
І щось гірко шепоче срібрястий полин.
Що було, то було, а що буде то буде.
Нам від Бога не знати свого майбуття.
Нехай тільки легенько штовхае у груди
І легені наповнюе вітер життя.
|